«Здатність створити все, що можемо уявити, — це і є ми». Sestry Feldman про своє становлення, ілюстрування карт Таро та натхнення Нарбутом

Sestry Feldman — стритарт-проєкт, створений художницями Мішель і Ніколь Фельдман. Мисткині народились у Дніпрі, де жили до 18 років і, замість школи, з самого дитинства займались творчістю. Сьогодні роботи Фельдман розміщені як в українських містах, так і за кордоном, їх легко впізнати за яскравим, мультяшним і коміксовим стилем. Одні з найяскравіших робіт — оформлення артклубу Closer для фестивалю «Стрічка» та мурали для Brave! Factory Festival. 

Художниці вже давно вийшли за межі стритарту, сьогодні вони працюють із полотном, глиною, створюють дизайн мерчів, NFT-проєкти. А на початку 2022 року представили власний мультфільм YoYo, який спочатку задумувався як відео йоги для дітей, але вийшов сюжет про штучний інтелект, проблему чипування та життя персонажу YoYo у світі квадратного беземоційного людства.

Під час повномасштабного вторгнення на вулицях Львова, Дніпра, Києва та Одеси з’явились роботи-обереги сестер — мотанки (як намальовані, так і частково скульптури, оскільки зроблені з монтажної піни) та дві колоди карт Таро з українськими мотивами. Ще однією серією робіт за час вторгнення рф в Україну є модернізовані козаки — стритарт, що є символом вільного воїна українських і кримськотатарських земель. 

В інтервʼю AIN.UA Мішель і Ніколь розповідають про співпрацю в тандемі, самореалізацію, заробіток на креативі та чи очікувати на продовження мультика про YoYo. 

Ви пам’ятаєте, що допомогло вам синхронізуватися як творчому тандему?

Це сталося в дев’ять років, на той час ми дуже любили роздивлятися ігри в магазині «Сітіком». Дивилися на них і мріяли про те, щоб там колись стояла і наша гра. А потім у програмі PowerPoint ми відкрили для себе гіперпосилання. Програма дозволяла запрограмувати все таким чином, що, натискаючи на предмет, він переносив тебе на конкретний слайд. Завдяки цьому, якщо розрахувати, можна було зробити якусь гру-стратегію невелику, чим ми й займалися.

Там було дуже багато роботи й тимбілдингу, отакої уніфікації наших спільних навичок. Гра називалася «Рік клопоту», сюжет полягав у тому, що мама поїхала кудись, а батько залишився з дітьми й у нього 12 місій, як 12 місяців. Наприклад у грі була місія — знайти код для входу в дім, тому що батько забув ключі. Або була місія, де потрібно було одягнути стильно дітей. Зараз ми думаємо, а як споживач, який би отримав цю гру, мав би зрозуміти, що таке стильно і який стиль ми взагалі задумали. Мабуть, гравець постійно бачив би оцю плашку «У тебе не вдалося».

Чи є у вашому проєкті місце для власної особистості та що кожна з вас окремо приносить у творчість?

За цим дуже важко простежити. До прикладу, у Google працює багато людей, кожен щось вносить, але важко сказати, хто і що конкретно, отак і з нами. У нас точно немає розділення на головного митця і не головного, все рівноправно. Звичайно, є розділення на спільне та особисте, існують окремо Мішель і Ніколь, а окремо існує наш проєкт. Кожна з нас має персональні картини, а стритарт, мурал або мультик, це проєкт, у якому кожен робить своє, не поділяючи ролей. 

Тому дуже важко сказати, хто за що відповідає у спільній роботі. У випадку стритарту ми малюємо з ескізу разом й наповнюємо малюнок однаково. У творчості ми постійно переймаємо якісь звички з малюнка одна одної. Це кожен раз як оновлення навичок.

Інтереси поза роботою у нас частково схожі і доповнюються. Ніколь цікавить психоаналіз та праці Юнга. У його книжках дуже багато містики, він намагався переконати: те, що ми не можемо усвідомити та якось науково довести, все одно існує. Мішель цікавиться психологією, квантовою фізикою/механікою, через те що та насправді також підтверджує тези Юнга. Квантова механіка допомагає дослідити світ, спираючись не тільки на фізичний людський досвід.

Ви відвідували школу лише з 6 по 9 клас, після чого ви продовжили домашню освіту. Що ви можете сказати про ваш досвід класичної освіти, вона заважає розвитку творчої особистості?

Якщо говорити про систему в Україні, ймовірно, так. У наших школах, зазвичай, багато людей на один клас, і уваги на кожного не вистачає. Тому основне завдання кожного викладача — тримати дисципліну і відбити особистий порив у людини до творчості. Тебе змушують сидіти 45 хвилин, головне — мовчати. І навіть якщо ти намагаєшся щось зрозуміти чи вивчити у школі, ці знання неможливо порівняти з тими, коли ти сам чимось зацікавився, прочитав і дослідив. У людини від народження дуже допитливий розум і вона вже готова вчитися, тут головне не відбивати цього бажання.

Здається, що в Україні існує проблема з тим, що викладачі перебувають у такому статусі, ніби це найнижчий клас, найнижча ланка. Ніби поваги до цієї професії немає. А насправді це найважливіша посада, і заробітна плата у них має бути достатньо висока, щоб люди були не в стресі і могли себе присвятити повністю роботі та учням. Аби вчителі приходили додому і, можливо, думали про те, як ще вдосконалити свій урок, лекцію, а не про те, як звести кінці з кінцями. У цього стану зовсім інший вайб, який також транслюється на дітей.

Чи був страх не самореалізуватися?

Не було. Оця впевненість, знання, що ми хочемо в житті, була з нами завжди, ми відчуваємо це, може, років з п’яти. Ми, мабуть, з дитинства відчували, що оця здібність створити все, що ми можемо уявити, це і є ми. Я розумію, що часом може виникнути оце бажання пошуку себе, але в нас такого почуття просто не було.

Так склалося, можливо, тому, що батьки дуже круто нас у цьому підтримували та направляли, давали простір. Наприклад, ми заробили грошей у Дніпрі, переїхали в Київ у 18 років. Вирішили: все, більше не будемо просити в батьків гроші ніколи. Жили в хостелі, малювали обкладинки для музичних композицій чи ілюстрації для книжок наших знайомих. Зрештою, дотрималися свого слова — через рік приїхали додому і жодного разу не попросили грошей.

Тоді ми думали, що ми круті. Коли приїхали, батько у нас питає: «А як ви заробляєте?» Ми показали йому наші доволі успішні комерційні проєкти, він каже: «Краще б ви там з голоду вмирали». Зазвичай батьки кажуть: «Йдіть на юриста, заробляйте гроші, що це за малювання?!» А наш тоді подивився на наші комерційні проєкти і каже: « Ну так, це про гроші, але це не про вас, не про вашу творчість». І нам було дуже важливо це почути. Наш батько взагалі наполягає на тому, що людина має створювати не заради грошей, а заради чогось більш високого. 

Ми ніколи не працювали на стандартних роботах, це просто не виходить. Навіть якби спробували, нас би звільнили одразу, бо ми не зручні, завжди маємо власну думку.

Різниця між звичайною роботою та нашою творчістю в тому, що, коли малюєш картину, не думаєш, як вона буде продаватися, просто працюєш у певному потоці. Потім тільки ця робота може стати комерційною або ні, але такої мети від початку немає.

Коли ми говоримо про мурали, там взагалі інша історія, бо там ти в діалозі із суспільством до того, як ти починаєш малювати, і в процесі, і після. І якщо наша вулична творчість приведе нас до створення чогось за гроші, можна сказати що цілі збіглися.

Як взагалі заробляти на креативності?

Це може бути дуже багато шляхів, це буквально рандомайзер. Можна сказати, що ми покладаємося на те, як нас поведе життя. Може бути, що нам пропонує роботу наш знайомий, якого ми випадково зустріли на вулиці. 

Ціна за нашу творчість ставиться дуже по-різному та залежить від проєкту і від того, наскільки ми хочемо бути в ньому залучені. Ціни ми обговорюємо тоді, коли вже обираємо працювати над проєктом, це залежить від багатьох факторів. По-перше, сам проєкт повинен бути цікавий нам. Ця цікавість виникає, коли ми можемо дізнатися нове або втілити свою мрію через нього. Ми можемо долучитися до проєкту, якщо відчуваємо, що люди в проєкті дуже щирі, тобто роблять те, що їм подобається і мають важливий меседж.

По-друге, нам важливо, аби проєкт не суперечив нашим принципам. Наприклад, ми ніколи не будемо рекламувати казино. Загалом є такі проєкти, за які ми ні за які гроші не візьмемося, вони просто не на нашому шляху. 

А як відбувається креативний процес?

Річ у тім, що б ви не робили, ви створюєте реальність і певний стан. Наша мета — кайфувати від процесу, а кінцевий результат не є суттєвим. Тому дуже важливо, у який стан себе приводиш перед початком роботи. Тут можна навести приклад із квантової фізики, що думка матеріальна. Тобто у творчості ми створюємо певні вібрації, і певний посил, який переноситься і на фізичний рівень. Залежно від стану до ви отримуєте роботу після.

Найважливішим у креативності залишається емоція захвату від створення чогось, вона у нас така ж, як і в дитинстві. Це ніби хотіти створити Франкенштейна. З нічого зробити щось, щоб воно ожило, зробити нестворене. Це трошки про магічне мислення. Зробити телевізор — робота, винайти нове — оце відчуття найкраще — йти за своїм захопленням і подивом. Це дуже просто: піддаватися чомусь, що тебе по-справжньому захоплює. 

Іноді ми не відчуваємо, що ми тільки художниці, просто через малювання легше доносити свої думки.  Ми митці, бо ми можемо і концепції вигадувати, писати тексти, головне дозволити собі йти за натхненням. От є натхнення поспівати — зробив це і відчуваєш себе гармонійно, немає от цього бар’єру в голові.

Якщо перед створенням чогось голова постійно забита, то в такому стані навіть із бажанням творити можна ходити тиждень. Але в цьому стані нічого цікавого не придумаєш. Воно просто не прийде. Тут треба відпустити цей намір створити щось прямо зараз і негайно. Треба слухати себе і дати відпочити від думок, вчасно відпустити цю ідею. Хай погуляє трошки.

Якщо ж це стосується комерційного проєкту, то часові рамки нас не обмежують, це навіть добре, бо насправді полегшує створення. Коли є конкретна задача, тоді мозок набагато простіше орієнтується. Йому не треба займатися зайвим. Це ж дуже багато роботи: вигадати самому собі рамки, працювати в них, не відхилятися від плану, контролювати це все. Це круто, коли є інші люди, які цим вже зайнялися, а вам залишається тільки прийняти правила гри.

Колись Ніколь робила музику в Ableton [компанія розробляє сучасне музичне програмне забезпечення, завдяки якому можливо створювати музику, — прим. ред.]. Усе тоді так круто йшло, було натхнення творити. І на цьому натхненні Ніколь завантажила собі дуже багато плагінів та інструментів. І от тоді бажання створювати зменшилося, бо тепер не було обмежень і рамок, доводилося шукати серед десятків інструментів той, що підійде для роботи. Простіше було виражати свою думку, коли опцій було менше.

Повномасштабне вторгнення змінило вашу творчість?

Наша творчість постійно переживає зміни. Уся творчість це спроба матеріалізувати щось, що в тобі вже є. Це дуже складно. Реальність, вона просто одночасна, неосяжна, занадто велика, і якщо людина може звузити її до певних символів, то це робота і талант. 

Зараз нам цікаво зазирнути в майбутнє, готуємо виставку про людину, яка буде після ‎Homo sapiens, це буде Technosapiens. Також зараз ми в пошуках нової сучасної української лінії, тому що тут є стиль, але дуже важко його виразити. Наприклад, коли думаєш про інші країни, ти завжди знаєш, який у них стиль і про що вони. Українська лінія теж є, але її треба шукати. Ми надихаємося Георгієм Нарбутом: він дуже сприяв розумінню оцієї української лінії. У його роботах є і кольори, і лінії українські, і його малюнок дуже багато говорить про Україну.

Стритарти ми зараз малюємо не дуже часто, створюємо тепер не вандалізм, а зосередилися, на оформленні простору. Нещодавно виконували проєкт у Запоріжжі, у якому брали участь багато митців, і ми також. На жаль, виник певний конфлікт, тому що митці самі обирали, де і що хочуть створити. Хтось обрав бібліотеку, хтось театр. Не завжди це був хороший вибір, бо будівля вже має таку довершену архітектуру, там більше не треба було нічого малювати.

Пошук цієї української сучасної лінії відображається і у ваших нових картах Таро?

Можна сказати, що так. Зараз у нас три колоди, перша — про підсвідомість та сни. Ми створили її надихнувшись режисером і тарологом Олександром Ходоровським. А дві інші — про Україну.

Українські мотиви виникли в нас від більш глибокого усвідомлення себе в місці, у якому ми виросли, це було ніби відчути та зрозуміти своє коріння та свій дім. Здається, що до війни часто відбувається знецінення дому. Усі казали, як тут погано, що звідси треба їхати, але не було аналізу, наскільки цей дім вплинув на розвиток кожної людини. І так було завжди: в Україні дуже багато талановитих людей, вони постійно їдуть. Але цей простір, він дуже прикольних людей створює.

Якщо говорити більш загально, то насправді таро — це просто сюжети та архетипи. Багато цивілізацій і народів мали свої колоди. Наші українські карти це особисте переживання, відображене візуально. Нам зрозуміліше через себе пропустити всі архетипи, які є на нашій території, щоб самим зрозуміти, про що вона.Тобто в першу чергу наші таро — це про спілкування з самими собою.

Як вуличні митці, ви завжди виходили до суспільства з діалогом та проблемою, а який зараз контекст в українському суспільстві?

Зараз стало менше графіті, тому що вони не на часі. Коли розмовляєш з тими, хто малював графіті, вони кажуть, що не мають такого ж бажання самовиразитись. Якби там був би меседж, так, це мало б сенс. А просто так не хочеться нічого доводити.

Українське суспільство дуже різноманітне, кожна людина має свій всесвіт у голові. І зараз, здається, всі розділилися на такі певні окремі світи. Умовно зараз центр — це фронт, і ми з вами люди, які тут в безпеці, не знаємо, що там відбувається.  Ми в іншій реальності. Але є ще люди, які за межами України, які одразу ж поїхали, і вони лише можуть здогадуватися, як нам тут. А є ще люди, які їздять за кордон і назад і бачать дві інші реальності. Тобто ми зараз ходимо в різних реальностях. Це таке радше розділення за досвідом ніж між нами як людьми.

Хоча питання реальності дуже розмите насправді, існує наша українська реальність і реальність у картинах. Ми не біжимо від першої, ніби її не існує.  Можна просто вибрати фільтр сприйняття, але розуміти, що паралельно існують інші реальності. Тому що ми всі об’єктивно в одному просторі, але водночас — у кожного своя колба.

Мені здається, українці за цей час навчилися набагато менше скаржитися на життя, на якісь побутові речі, зараз ми менше переживаємо через дрібниці. Типу «О ні, я не можу купити собі ці кросівки!» Це вже не питання, це просто маячня. Зараз свідомість людей змінилася, наприклад, донейтити — це тепер звичка, це суспільний позитивний хороший намір.

Коли почалося вторгнення, на початку нас теж бентежило питання, як ми можемо бути корисні. Не думаю, що фізично від нас було б багато користі на фронті, але існує дуже крутий проєкт, який Коля Серга робить. Він з волонтерами їздить по деокупованих територіях і роблять там і концерти, і роздають допомогу для сімей. Ми їздили разом з ними, просто оформлювали будинки та простір у деокупованих територіях. Зараз ми часто підтримуємо своїми роботами різні аукціони, і таким чином теж допомагаємо.

Ви зараз у процесі створення повноцінного мультфільму про персонажа YoYo. Чи змінилася концепція через вторгнення та як триває робота над великим проєктом?

Зараз мультфільм на етапі сценарію, тому що повний метр виявилося набагато складніше зробити, ніж серіал. У серіалі ти можеш відпустити сюжет і потім додумати все, що хочеться. А тут треба мати всю концепцію одразу в голові. Хочеться багато туди внести, але треба виділити один головний конфлікт, і це складно. Тобто не вистачає когось, хто б зробив нам ці умовні рамки, нам було б простіше.

Тому ми постійно переписуємо концепцію. Так сталося, тому що війна дуже  вплинула на сюжет. До вторгнення бентежив штучний інтелект і чипування. А після того як почалася війна, виявилося, що не зрозуміло, що страшніше — комп’ютер чи людина. Люди проти людей — це ще гірше. Тобто от на тебе йде людина з кийком, і ти дивишся на неї і думаєш: «Ну як же так, ми ж вже це пройшли, у нас вже інші проблеми, комп’ютери і чипування».

Працювати над таким проєктом непросто, створення мультика коштує нам два роки життя. Але це наше життя, а не щось окреме. Ми в цьому живемо, як у певному періоді, не знаємо, коли це скінчиться і намагаємося кайфувати від процесу.