«Стати експертом — це складний гірський перехід» — уривок з книги «Як стати експертом. Шлях до майстерності»
У видавництва Vivat виходить друком українською нова книга Роджера Нібона «Як стати експертом. Шлях до майстерності». У ній автор розповідає про те, як розвинути власні навички з рівня «учень» до рівня «експерт». Адже, не важливо, розпочинаєте ви нову кар’єру чи продовжуєте справу, вивчаєте мову або опановуєте музичний інструмент — шлях завжди той самий. AIN.Business публікує уривок з книги.
Десять років або десять тисяч годин
То як же люди стають експертами? Про це написано чимало, і низка дослідників також розробила концептуальні схеми. Одна з найвідоміших ілюструє чотири стадії компетентності. А вони такі:
- Неусвідомлена компетентність: ви не знаєте, що чогось не вмієте.
- Усвідомлена некомпетентність: ви стикаєтеся із сумним фактом про те, що чогось не знаєте.
- Свідома компетентність: ви можете виконувати дію, якщо зосередитеся, але вам необхідно замислюватися над тим, що робите.
- Несвідома компетентність: остання стадія автоматичної майстерності справжнього експерта.
Це легко спостерегти на прикладі того, як ми вчимося водити. Поступово ми переходимо від перших уроків, коли ви ще не можете скоординувати зчеплення та перемикання передач або повертання керма з одночасним спостереженням дороги у дзеркало до того етапу, коли ви повертаєтеся додому після двох годин за кермом і не пам’ятаєте деталей поїздки, бо весь час захоплено розмовляли з пасажиром. Ця дія перейшла у фоновий режим і дбає сама про себе. Але як так сталося?
Впливовою фігурою в дослідженні професіоналізму є К. Андерс Ерікссон. Дослідження, якому він присвятив усе життя, популяризували інші автори, зокрема Малкольм Ґладвелл. Протягом десятків років Ерікссон вивчав надзвичайно здібних музикантів, шахістів, фахівців інших галузей, намагаючись розгадати їхній секрет. Його дослідження показують, що всі успішні експерти присвятили практиці десять років або десять тисяч годин.
Ця магічна цифра стала мантрою, яку так плекала масова культура. Але роботу Ерікссона часто інтерпретують неправильно, припускаючи, що кожен, хто практикувався протягом такого часу, неминуче стане експертом. Насправді ж Ерікссон пише, що ніхто не стане експертом, поки не вкладе в тренування достатньої кількості часу, не стверджуючи, що десять тисяч годин гарантують усім успіх.
Для досягнення високої майстерності мало самої лише практики. Якби Джошуа не витратив стільки часу на виготовлення клапанів, то не став би першокласним кравцем. Але якби він не використав це вміння як фундамент для вибудовування нових навичок, то зрештою б навчився шити винятково самі клапани й нічого більше. Однак його робота вийшла далеко за межі технічної вправності, яка досягається численними повторами.
Одне з відкриттів Ерікссона стосувалося природи практики. На його думку, велика кількість людей досягає того, що він називає «асимптотою сталої ефективності». Тобто вони стають досить майстерними у своїй діяльності, але не спонукають себе до надзвичайної майстерності. Це справедливо для тих, хто грає в теніс на любительському рівні чи водить машину. Однак, вважає Ерікссон, якщо ви хочете стати експертом, немає сенсу робити одне й те саме знов і знов. Практика має бути постійною, цілеспрямованою, підтримуватися зворотним зв’язком і виконуватися з метою самовдосконалення. Інакше це просто робота чи розвага.
Однак інші автори дивляться на це інакше. Мені особливо подобається концепція шаблонної та адаптивної компетентності, яку розробили Карл Берейтер і Марлен Скардамалія.
Шаблонна компетентність
Про шаблонну компетентність ідеться, коли ми навчаємося робити щось у певний спосіб і щоразу виконуємо дію саме так. Для повторюваних завдань, як-от забір крові на аналіз, виготовлення клапанів і клавіатур для клавесинів, це чудово працює. Немає сенсу винаходити щоразу нову техніку для простих завдань або витрачати інтелектуальну енергію на рутинну роботу. Натомість ви натреновуєтеся виконувати дію в певний спосіб, а потім переводите її в режим автопілота.
У прикладі з водінням це стосується передбачуваних ситуацій. Складнощі починаються тоді, коли стається щось несподіване, адже в такому разі вам доводиться мислити інакше. Як підсумовує фраза, яку приписують психологові Абрагаму Маслоу, «якщо з інструментів у вас лише молоток, виникає спокуса ставитися до всього навколо як до гвіздка». Ви починаєте дивитися на нові завдання через лінзу готових виконань. А це може призвести до поганих рішень.
Адаптивна компетентність
Адаптивна компетентність, з іншого боку, описує вміння виробляти нові підходи. Люди, які виробляють адаптивну компетентність, навмисне шукають собі складних завдань і ставлять себе в незручні становища, які змушують їх думати по-новому. Досягаючи майстерності в тому, що раніше потребувало зусиль, ми звільнюємо простір у свідомості, тож адаптивні експерти використовують вивільнені потужності для відточування навичок. Берейтер і Скардамалія описують це як «переінвестування збережених ресурсів уваги в прогресивне виконання завдань».
Якщо розібрати це на прикладі з водінням, то замість витрачання уваги на розмову з пасажиром чи прослуховування радіо, адаптивний експерт може вкластися в оволодіння складнішими техніками їзди: він може навчитися краще оцінювати дорожню ситуацію, чи водити в тумані, чи попрактикуватися в контраварійному кермуванні на треку зі слизьким покриттям.
Гадаю, ми всі здаті розвинути обидва типи компетентності і перемикатися між шаблонним і адаптивним режимами. Адже така стратегія змінює життя. Або, як у випадку Хуана Мануеля Фанхіо, рятує.
Ішов 1950 рік, і Фанхіо, один з найкращих автогонщиків світу, брав участь у Ґран-Прі Монако. Коли на початку перегонів на трасі зіткнулося кілька машин, Фанхіо очолював заїзд, випереджаючи всіх на одне коло й несучись на повній швидкості. Місце аварії було попереду, але поза полем зору Фанхіо. Здавалося, фатального зіткнення не уникнути. Однак замість того, щоб поповнити список постраждалих, Фанхіо раптом загальмував і зупинився просто перед купою уламків.
Коли його пізніше розпитали про це, Фанхіо розповів, що, готуючись до перегонів, роздивлявся фото схожої автокатастрофи, яка сталася в 1936 році. Коли він, здійснивши віраж, почав наближатися до нагромадження машин, то помітив, що натовп має дещо інакший вигляд — радше, інакший колір на такій швидкості. Він зрозумів, що вони дивляться не на нього, а в іншому напрямку і що він бачить їхні потилиці. Щось попереду нього цікавило натовп більше, ніж його наближення. Він пригадав, що бачив щось таке на фотографії, різко загальмував і зупинився за мить до зіткнення.
Усі ці розумові операції Фанхіо, певне, здійснив за якусь мить, тоді як більшість водіїв витрачала всю свою увагу на те, щоб при такій приголомшливій швидкості все ж таки лишитися на трасі. Натомість Фанхіо в цей момент встиг помітити, що щось не так, обробити інформацію та зробити висновок із того, що бачив, — і саме вчасно, щоб зреагувати. Опісля лаконічний Фанхіо сказав лише коротку фразу: «Мені пощастило».
Але, як на мене, це не про те, що пощастило, а про адаптивну компетентність. Усе це підіймає питання про важливість часу, який ми приділяємо повторенню монотонних дій, і про досвід, який Джошуа, Фабріс чи я отримали на початку кар’єри. З нашого погляду, ми просто чинили так, як було необхідно, а не ставили собі за мету розпочати тривале тренування з наміром самовдосконалення, як пише про це Ерікссон.
Вміння не можна опанувати за день
Наші дії диктувало середовище, у якому перебували ми та люди, з якими ми працювали. Ніхто не опікувався нашими почуттями і тим, чого ми вчимося під час роботи. Однак знали ми про це чи ні, тривале занурення у вибрану роботу допомогло нам під зав’язку набути практичних дій — відсік знань, який неможливо заповнити теоретичними відомостями навіть із мільйона книжок.
У клінічній медицині книжкові та практичні знання часто перебувають у розсинхронізованому стані. Коли я вчу студентів-медиків брати кров чи накладати шви, вони часто жахаються від думки про те, наскільки це складно. Відмінники в школах та університеті, вони звикли опановувати нове з легкістю. Але раптом на їхньому шляху постає просте на перший погляд фізичне завдання, досвіду виконання якого в них немає. Від цього вони почуваються, як п’ятирічна дитина в марних спробах зав’язати шнурівки, і це стає справжнім шоком. На відміну від кравця Джошуа та різьбяра по каменю Пола, ці студенти не мали доступу до «матеріалу» з першого дня. Їм бракує впевненості, яку дає тривала взаємодія.
Знання про те, що подібні вміння не можна опанувати за день, допомагає, коли ми беремося за щось нове. Воно свідчить, що період численних повторень не можна просто проскочити. Ми розуміємо, що деякі навички характеризуються неочікуваною непоясненністю і потребують для відточення набагато більше часу, ніж ви закладали. Також воно прояснює, чому ми часом застрягаємо».
Коментарі | 0