Чому в нас є лідери: уривок з книжки «Справжні лідери їдять останніми. Як створити команду мрії»

У видавництва Vivat виходить друком книжка Саймона Сінека «Справжні лідери їдять останніми. Як створити команду мрії». У ній автор розповідає, як стати лідером, надихнути колег на плідну співпрацю, створити атмосферу впевнених і задоволених роботою професіоналів, здатних розв’язувати завдання будь-якої складності.

AIN.Business публікує уривок з восьмого роздізділу книжки.

Чому в нас є лідери

Мисливці повернулися зі здобиччю. Поклавши весь день на вистежування, що змусило їх піти далеко від дому, вони таки змогли вбити оленя, досить великого, щоб можна було нагодувати всіх. Багато хто з племені поквапився назустріч, щоб привітати їх і підхопити тушу, щоб підготувати все до свята, яке незабаром відбудеться. Але виникла проблема.

Усі були голодні й хотіли отримати свій шмат. Живучи в групах чисельністю приблизно 100—150 осіб, наші пращури, очевидно, не могли просто кидатися та хапати їжу, бо ж у такому разі зчинявся б справжній гармидер. То хто ж мав поїсти першим? На щастя, «соціальні» хімічні речовини в нашому тілі допомагають у розв’язанні цієї проблеми. 

Компанії та різноманітні організації, у яких ми працюємо, — це сучасні аналоги племен. Як і будь-яке плем’я, вони мають свої традиції, символіку та мову. Культура компанії подібна до культури будь-якого племені. Хтось має сильну корпоративну культуру, а хтось — слабку.

Ми відчуваємо свою приналежність до одних компаній більше, ніж до інших, бо налагодити контакт з представниками однієї культури нам легше, ніж із представниками іншої. І, як і в усіх племенах, у сучасному світі трапляються як сильні, так і слабкі лідери. Але хай би які вони були, лідери існують усюди. 

Майже все в тілі людини підпорядковано спеціально тому, щоб допомогти збільшити наші можливості для виживання та успіху, і потреба в лідерах не є винятком. Антропологічний погляд на історію лідерства — навіщо взагалі з’явилися лідери — розкриває деякі об’єктивні причини, чому одні лідери є сильними… а інші — слабкими. І, як і деякі інші системи в нашому тілі, які впливають на поведінку, потреба в ієрархіях пов’язана передусім із забезпеченням їжі та захисту. 

Хоч як там не подобалася б нам усім ідея бути рівними, правда полягає в тому, що ми такими не є і ніколи не будемо… і то з поважної причини. Якби не існувало певних усталених правил, коли мисливці поверталися б до племені зі здобиччю, усі кидалися б їсти. Зчинявся б справдешній хаос.

Незмінно ті, кого природа наділила атлетичною статурою, їли б першими, тоді як субтильних «інтелектуалів» постійно відштовхували б геть або навіть завдавали б їм травм. Це не дуже раціональний підхід, якщо Матінка Природа прагне зберегти вид. Ті, кого відтіснили, найімовірніше, будуть менш охочі довіряти або тісно співпрацювати з кимось, хто їх скривдив. Отже, щоб розв’язати проблему, ми перетворилися на ієрархічних тварин.

Коли ми сприймали когось як домінанта, замість того щоб битися з ним за їжу, ми добровільно відступали й дозволяли йому їсти першим. А завдяки серотоніну ті, до кого ми виявляли повагу, могли відчути підвищення свого статусу в групі й зрозуміти, що вони альфи. Так працює ієрархія. 

Серед інших переваг, як-от отримання права першими вибирати партнера, альфам також найперше пропонували їжу. Після того як вони закінчували їсти, решта племені діставала доступ до харчів. Попри те що інші не отримували найкращих шматків м’яса, вони зрештою в усякому разі діставали можливість поїсти, не б’ючись із сильнішими за свій кавалок. Ця система більшою мірою сприяла налагодженню співпраці. 

Сьогодні ми чудово почуваємося з альфами в нашому суспільстві (оцінюваними відповідно до світогляду сучасної спільноти, а не лише з позицій фізичної сили), дістаючи певні переваги. У нас зазвичай немає проблем з тим, що хтось, хто перевершує нас на роботі, заробляє більше грошей, отримує просторіший офіс чи вигідніше паркувальне місце.

Ми нормально сприймаємо знаменитостей, для яких завжди знайдеться столик у фешенебельних ресторанах. Ми не почуваємося кепсько через те, що багаті та знамениті отримують найгарніших хлопців чи дівчат. Насправді ми так задоволені тим, що альфи дістають найкраще лікування, що іноді деякі з нас можуть навіть засмутитися або образитися, якщо цього не станеться. 

Багатьом із нас видавалося б дивним чи навіть негідним, якби президент США мав самотужки носити свій багаж. Незалежно від того якій партії ми віддаємо перевагу, нам було б незручно просто тому, що він перебуває на верхівці нашої політичної ієрархії.

Зрештою, президент не має цього робити! Дехто з нас навіть охоче запропонував би свої послуги. У суспільстві вважають за честь допомагати лідерам. І, можливо, пізніше, якщо вони нас згадають або впізнають, можуть навіть привселюдно кинути нам кістку. І якби вони це зробили, ми зазнали б сплеску серотоніну й відчули, як унаслідок підвищується наш статус і зростає впевненість у собі. 

Саме завдяки перевагам, які альфа дістає в суспільстві, ми завжди намагаємося підвищити власний статус в ієрархії. Ми добре вдягаємося та набираємо величавого вигляду, коли ходимо в бари, сподіваючись, що інші сприйматимуть нас як здорових і привабливих. Гідних збереження наших генів у генофонді. Нам подобається говорити про свої досягнення, вішати дипломи на стіни й виставляти різні нагороди на полиці, щоб усі інші побачили, чого ми досягли.

Ми прагнемо, щоб нас сприймали як розумних, сильних і вартих переваг альфа-рівня. Гідних пошани. Усе має працювати на користь підвищення нашого статусу в спільноті. 

У цьому й полягає сенс символів високого становища в суспільстві, які завдяки серотоніну справді посилюють наше відчуття статусу. Логотипи розміщують зовні на найдорожчих предметах не просто так. Ми хочемо, щоб люди бачили червону смужку збоку наших сонцезахисних окулярів Prada, подвійну літеру «C» на наших сумках Chanel або ж блискучу емблему Mercedes на капоті наших автівок. У капіталістичному суспільстві помітні символи заможності сигналізують іншим, що в нас усе гаразд.

Як знаки сили та можливостей, вони можуть забезпечити нам повагу та зміцнити наше становище в ієрархії. Не дивно, що дехто з нас намагається сфальшувати свій статус. На жаль, це не працює. Хоча вдала підробка може змусити інших думати, що ми успішніші, ніж насправді, це питання фізіології, тож ми не можемо обдурити себе. 

Дослідження, яке 2010 року провели троє психологів — Франческа Джино з Університету Північної Кароліни в Чепел-Гілл, Майкл Нортон із Гарвардської школи бізнесу та Ден Ерайлі з Університету Дюка, — показало, що люди, які носять підробний одяг від кутюр, насправді не відчувають такого самого припливу гордості чи статусності, як ті, хто вдягає справжні брендові речі.

Отож удавання змушує нас почуватися фальшиво, ніби ми брешемо. Відчуття статусу має фізіологічне підґрунтя: ми повинні справді заслужити його, щоб почуватися відповідно. Це ж дослідження також дало змогу науковцям дійти висновку, що ті, хто намагався обдурити свою природу, насправді були більш схильні до обману й в інших сферах життя. Попри те що ми справді можемо підвищити свій статус за допомогою матеріальних благ, це відчуття нетривке.

У такому разі немає жодних стосунків, які забезпечують викид серотоніну. Знову ж таки, «безкорисливі» гормони намагаються допомогти нам зміцнити наші спільноти та соціальні зв’язки. Щоб почуття гордості не полишало нас якнайдовше, для його підтримання мають існувати стосунки, у яких людина виконує роль одного з батьків/наставника/тренера/керівника. 

Про статус лідера можна говорити не лише у випадку окремих людей; ми також пропонуємо його цілим племенам. Подібно до того як працюємо над підвищенням особистого статусу в межах наших племен, компанії постійно намагаються підвищити свій статус у відповідних галузях. Вони повідомляють громадськості про те, скільки нагород Дж. Д. Пауера виграли, і про свій рейтинг у списку Fortune 1000.

Менші компанії дуже пишаються, якщо входять до Inc. 5000 — рейтингу малих підприємств, що найстрімкіше розвиваються та зростають. Причина, з якої ми так любимо рейтинги, полягає в тому, що люди є ієрархічними тваринами й отримують певні переваги, видираючись на вищий щабель. 

Утім усі переваги лідерства не можна здобути задарма. Загалом вони мають досить високу ціну. І саме про цю частину рівняння сьогодні дуже часто забувають у багатьох наших організаціях. Альфи справді можуть бути сильніші, ніж усі ми.

Ми знаємо, що наші повага та обожнювання дійсно підвищують їхню впевненість у собі. Це добре. Адже, коли група зіткнеться із загрозою ззовні, ми сподіваємося: лідер, який об’єктивно сильніший, краще харчується та випромінює впевненість завдяки серотоніну, що струменить у його жилах, першим кинеться назустріч небезпеці, щоб захистити нас усіх. «Ціна лідерства, — пояснює генерал-лейтенант Джордж Флінн із Корпусу морської піхоти США, — це жертвування власними інтересами».

Із цієї самої причини надаємо альфам право першими вибирати сексуальних партнерів. Якщо вони рано помруть, намагаючись захистити нас, ми хочемо бути впевнені, що їхні гени збережуться в нашому генофонді. Група не дурна. Ми б не давали лідерам усіх цих привілеїв задарма. Це було б нечесно. 

Ось чому нас так ображають непомірні та непропорційні до виконаної роботи винагороди деяких керівників інвестиційних банків. Це почуття не має нічого спільного із цифрами, а пов’язане із соціальним договором, прописаним у нашій «прошивці». Якщо керівники хочуть насолоджуватися перевагами свого становища в ієрархії, натомість ми справедливо очікуємо, що вони запропонують нам захист.

Проблема полягає в тому, що багато лідерів попри отримані гроші та привілеї насправжки не виправдовує довіри й не пропонує захисту своїм людям. У деяких випадках вони навіть жертвують своєю спільнотою, щоб захистити чи просунути власні інтереси. Ось що нас так непокоїть. Ми звинувачуємо лідерів у жадібності та надмірності лише тоді, коли відчуваємо, що вони пішли проти самої сутності лідерства. 

Мало хто обурився б, якби було вирішено нагородити Нельсона Манделу премією в сто п’ятдесят мільйонів доларів. Якби було оголошено, що матері Терезі було присуджено двісті п’ятдесят мільйонів доларів наприкінці звітного року, мало хто (якби взагалі хтось) злостивився б із цього приводу. Ми знаємо, що ці люди, зі свого боку, дотримувалися соціального договору.

Вони готові були жертвувати заради блага тих, хто вирішив іти за ними. Вони ставили на перше місце добробут інших, а не власний, і часом потерпали через це. І в таких випадках ми цілком задоволені тим, що наші керівники отримують усі привілеї, які, на нашу думку, вони заслужили. Те саме стосується компаній. Вони заробляють чудову репутацію, готові чинити правильно заради своїх співробітників та клієнтів. І ця репутація сильно страждає, коли керівництво порушує соціальний договір.