Як Kint Bureau робить дизайнерські меблі доступними для українців — кейс серійного виробництва

Kint Bureau — київське виробництво авторських предметів інтер’єру. Максим Кулік заснував його три роки тому, відокремившись від родинного меблевого бізнесу. Підприємець поставив собі за мету виготовляти зручні та стильні меблі за доступною ціною. 

Схоже, це йому вдається. За відносно короткий час роботи компанія випустила більше п’яти серій виробів різного матеріалу та концепції, а під час війни — зробила партію ліжок-трансформерів для людей, що втратили домівки. 

Наразі основний фокус Kint Bureau тримає на співпраці з українськими дизайнерами. За такими колабораціями — майбутнє меблевих виробників, переконаний Максим. Досвідом запуску власного виробництва та поглядами на розвиток індустрії підприємець ділиться в AIN.Business.

Лебідь, рак і щука

«Я біля меблів з дитинства. Батько був одним із найкращих столярів у місті, і мене теж завжди тягнуло до виробництва», — розповідає Максим. Чоловік закінчив Київський національний університет будівництва та архітектури, деякий час пропрацював сейлз-менеджером — щоб здобути досвід у продажах. А в 2016 році разом з батьком і братом заснував бренд Kulik Wood. 

Це було невелике родинне виробництво в Нововолинську, що працювало виключно з деревиною. «Почали робити, хто що вміє. На початку були труднощі, бо всі займалися всім. Ми в хороших відносинах, але були як лебідь, рак і щука», — каже Максим. Він більше часу проводив у Києві, слідкував за столичними трендами дизайну і не хотів обмежувати виробництво мономатеріалом. 

Самостійний старт

Родина зійшлася на тому, що в Kulik Wood Максим зосередиться на продажах, а свої ідеї сформує в окремий бренд. «Хотілося робити не індивідуальні меблі, а серійний продукт у колаборації з українськими предметними дизайнерами», — пояснює підприємець. Так у 2019 році на ринку з’явилося Kint Bureau. Перші інвестиції склали $10 000. На ці кошти чоловік облаштував приміщення на 60 квадратів у Києві та закупив партію стільців. Тоді в команді працювало троє людей. 

«Схема була така, що ми замовляємо напівфабрикат, а фінальні процеси — шліфування, покриття, складання — робимо власноруч. Нові позиції меблів я виготовляв на аутсорсі. Не хотів купувати обладнання, поки на 100% не був упевнений, що продукт заходить», — розповідає Максим. Тож з потужностей команда мала базис, решту інструментів докуповували походу.

За стартовий рік роботи Kint досяг обороту в 1 млн грн, але прибутки були невеликими. «Насправді, перший рік був перехідним етапом, коли частина меблів ще виготовлялася в Нововолинську. Тоді в пріоритеті для мене було налагодити співпрацю з дилерами. Їм ми хотіли «делегувати» пошук ринків збуту та просування», — говорить Максим.

Дилери збирали для компанії замовлення та отримували з них комісію. Натомість Kint сфокусувалося на тому, аби наростити серійність виробництва. «Вона дозволяє нам оптимізувати процеси, працювати на склад і робити кінцевий продукт дешевшим для покупця. Індивідуальне виготовлення більш затратне, бо кожне замовлення вимагає окремої команди — як офісної, так і виробничої, тому персональні меблі в півтора раза дорожчі», — розповідає підприємець.

Прибуткова історія

Крім виробництва, Kint Bureau знайшло ще одне джерело заробітку — оренду меблів.  У допандемічні часи івент-індустрія була на підйомі. «Знайомі попросили в мене стільці для заходу. Я спершу розглядав це як піар-історію, а потім помітив, що в оренду здають все дуже старе і примітивне в плані дизайну. Ми як виробники могли запропонувати цікавіші рішення», — пригадує Максим.

Частину стартового капіталу підприємець також витратив на закупівлю меблів для оренди. В основному це були низькі і барні стільці. Kint пропонував подобову оренду від 4 до 30 штук. Історія виявилася доволі прибутковою. Максим поставив прайс, вищий за ринковий, але знаходилися клієнти, готові платити. Один стілець окупав себе за два тижні оренди.

Труднощі ковідного часу

Коли у двері постукав ковід, оренда відпала. У Kint була в наявності певна кількість меблів, але Максим не знав, що з нею робити. Під час локдауну підприємець вирішив працювати над просуванням компанії. Так у команді з’явилося двоє маркетологів.

«Ми придумали, що асортимент орендних меблів роздамо людям безкоштовно в користування. Тоді всі перейшли на дистанційку. Люди почали облаштовувати житло, створювати комфорт. Ми банально підписували договір на свій страх і ризик, що стілець підлягає поверненню. Ідея спрацювала, близько третини людей, які взяли меблі в тимчасове користування, стали згодом нашими клієнтами», — розповідає чоловік. 

За його словами, труднощі ковідного часу були не зовсім відчутними для новоствореної компанії, адже не мали з чим порівнювати. «Ми працювали всього рік і зростали. Якби не ковід, можливо, зростали б ще більше. По факту, у ковідний час я наважився переїхати на нові площі, зробити ремонт», — каже Максим.

Чоловік об’єднав офіс і виробництво в одному приміщенні на 150 квадратів. До слова, Kulik Wood також переїхав у більший цех до Луцька. До війни в Kint було задіяно більше 20 людей. Компанія працювала з неповним циклом: первинну роботу виконував аутсорс, штатні працівники зосереджені тільки на фінальних процесах. Повністю самостійно Kint виготовляє лише м’які меблі, які з’явилися в наявності не так давно. 

Співпраця з дизайнерами

У 2020 році бюро почало активно розвивати стосунки з дизайнерами. «Я вважаю, що це основний канал продажів майбутнього. В Україні чимало талановитих майстрів. І тенденція йде до того, що люди замовляють інтер’єрного дизайнера, який пропонує рішення «під ключ», — розповідає Максим.

Тому підприємець зробив виробництво максимально орієнтованим під таку співпрацю. Меблі випускають серіями з різними моделями, а дизайнери використовують їх у своїх проєктах. «Наша ціль, до якої ми повільно рухаємося, — перетворювати картинки в реальність, адже чимало візуалізованих дизайнерами ідей так і лишаються на папері», — зазначає чоловік. Наразі Kint співпрацює з трьома українськими дизайнерами.

Основне завдання — зробити зручно, красиво і за вигідну ціну. Як приклад такого продукту, Максим наводить крісло Weekend, створене в колаборації з Дмитром Козачишиним. «Він відправив мені дизайн, каже: «Є таке крісло на металевому каркасі. Хочеш?» Ми зробили прототипування і виявили, що воно було не дуже зручним. Підняли передню трубу на 3 см вверх — і посадка стала комфортнішою».

Такі крісла коштують на ринку від 20 000 грн, але ціновий сегмент клієнтів Kint — середній плюс. Тож Максиму вдалося зробити ідентичний продукт майже удвічі дешевше — за 12 000 грн. Український ринок це підкупило.  

За минулий рік компанія в основному здійснювала продажі через дизайнерів. До 30% забезпечували дилери. «Там хоч і менша маржинальність, але є свої переваги, зокрема, меблі продаються швидше», — каже Максим. Крім того, завдяки маркетологам до 40% збільшилася частка прямих продажів через таргетовану рекламу.

Шукав привід повернутися

«24 лютого я прийшов на роботу, забрав ноутбук і потайки з усім попрощався. Поїхав із дівчиною на захід країни, і вже з наступного дня думав, що можу зробити», — згадує підприємець перший день повномасштабної війни. 

Спочатку він думав виготовляти протитанкові їжаки, адже мав підрядників для роботи з металом. Та виявилося, що практично вся Україна кинулася варити ці їжаки, тож їх було вдосталь. «Я розумів, що рано чи пізно повернуся в Київ, і я шукав привід повернутися. Не хотів просто приїхати й сидіти», — каже чоловік. Тоді він узявся за іншу нішу: робити матраци для людей, які жили в бомбосховищах і спали на підлозі. Ідею ліжок-трансформерів, які легко складаються в крісла, Максим підгледів в Америці. 

«Ми взяли багато замовлень до війни, які не встигли здати. Фінансове становище було не з найкращих, тож я одразу почав шукати кошти», — каже підприємець. У цьому йому допоміг кейс Good WIne, який залучав фінансування для своєї пекарні Bakehouse. Компанія знайшла відомого пекаря зі Штатів, який запустив для неї фандрейзингову кампанію на GoFundMe.

Ліжка-трансформери

Максиму вдалося запустити подібну кампанію для ліжок через товариша з Франції. Таким чином зібрали до 90 000 грн. Чоловік знайшов вторинний поролон через Асоціацію меблевиків України, домовився з постачальниками про знижку на тканину, знайшов швачок у Луцьку. Собівартість ліжка склала 2000 грн. 

«Насправді, ця історія трішечки затягнулася. Поки ми зібрали кошти та організували процес, до роботи над ліжками приступили у квітні. На той час у метро вже ніхто не жив, і ми вирішили віддати ліжка переселенцям у Запоріжжя, Кривий Ріг. Виготовили 60 одиниць. Це небагато, але мій основний поінт був, щоб ці ліжка пішли напряму людям, які втратили житло. Аби вони мали, де сидіти, на чому спати», — розповідає Максим.

Паралельно із середини весни Kint дороблював старі замовлення. До сьогодні всі зобов’язання виконали, але нових замовлень практично немає. «Ми відновили рекламу в соцмережах місяць тому, але особливого результату не отримали. Щось продали дилери, кілька ліжок-трансформерів люди захотіли придбати. По факту, компанія в мінусі, але ми виконуємо основне завдання — зберегти команду. Добре, що власник приміщення пішов на поступки: два місяці ми платили 10% від оренди, нині — половину», — каже чоловік. 

Вхопилися за можливість

За відчуттями Максима, внутрішній ринок ще мінімум рік буде напівживим, тож Kint Bureau збирається переформатовуватися на зовнішні ринки. Перший крок уже зробили. Завдяки волонтерській активності з компанією зв’язалася меблева фабрика, яка бере участь у різноманітних виставках за кордоном. Цьогоріч й дали понад сто квадратів безкоштовної площі для українських виробників на виставці в Лас-Вегасі. 

«І ми вхопилися за цю можливість. Я захотів максимально підготуватися в плані асортименту. Устиг випустити дві новинки, серед яких журнальні столики з дизайнером Максом Войтенком. Ми ночували на виробництві, аби встигнути відправити товари. Був хитромудрий маршрут, купа перевантажень, але меблі таки доїхали. Насправді, виставка дуже дорога: квадратний метр коштує $3000. Не знаю, коли б ми змогли б взяти участь власним коштом», — каже підприємець. 

Попри те що витрати на логістику перевищили очікування, Максим сподівається, що не дарма, і радіє, що «змогли просто не сидіти, а зробити крок вперед». На цьому зупинятися не будуть.