«Шию білизну з 18 років. Мій бренд загинув із Маріуполем», — історія Віки Філін i Lace Culture

Сім років тому Віка Філін почала шити мереживну білизну та продавати її в інстаграмі. Разом із чоловіком дівчина відкрила невеликий цех у Кальміуському районі Маріуполя. Подружжя найняло працівників, запустило сайт. Білизну Lace Culture почали замовляти не лише в Україні, а й за кордоном.

Віка Філін

Цеху більше немає. Спершу в ньому базувалися солдати, потім будівля вигоріла. В інстаграмі тепер тиша. Віка зрідка виходить на зв’язок, аби розповісти в сторіз, що відбувається з її життям. А розповісти є що. Після місяця в погребі родина була вимушена пройти фільтрацію та евакуюватися через росію. Звідти Віка разом із чоловіком та дитиною ледве вибралися в Європу. 

Своєю історією дівчина поділилася з журналісткою AIN.Business.

За освітою фінансист

Віка родом із селища Розівка, що в Запорізькій області. Після школи переїхала до Маріуполя, рано завагітніла, треба було забезпечувати сім’ю. «За освітою я фінансист, але оператором в банку багато не заробила б», — розповідає дівчина. Спочатку Віка продавала одяг та аксесуари в інтернет-магазині, згодом — спробувала шити з мережива.

«Побачила в дівчини магазин із гарною білизною. Це була Валерія Жильова. Вона, до речі, з Маріуполя. Я подумала, що можу шити теж. Придбала матеріали на два комплекти, пошила і сфотографувала. У перший вечір замовили близько 20 штук. Так з 18 років маю бренд білизни Lace Culture, який, мабуть, загинув разом із Маріуполем».

Тоді в місяць було по 250-300 замовлень. Віка працювала сама, без помічників, по 18 годин на день. Доки жила з першим чоловіком, боялася вкладати гроші. Працювала за принципом «гроші є, буду робити, як і робила». Родичі теж не підтримували в бізнесі. 

Усі були при ділі

Згодом Віка розірвала стосунки та зустріла інше кохання. Нинішній чоловік допоміг у всьому. «У 2019 році ми разом відкрили цех на 50 кв. метрів, купили обладнання, найняли шість працівників. Антон сам зробив ремонт, примірочну, велике дзеркало. Усі були при ділі».

Загалом у перший місяць перезапуску витратили близько 100 000 грн. Lace Culture почав відправляти білизну по всьому світу. Бренд виконував до 400 замовлень щомісяця (це 500-600 комплектів). Із них близько 100 йшло за кордон.

Виробництво Lace Culture

Через пандемію коронавірусу подорожчали матеріали, оренда та особливо реклама. «Обіг упав на 30-40%, ми залишили трьох швачок, але нам і так було добре. Люди мали роботу».

Узимку цьогоріч компанії вдалося більш-менш вирівняти прибуток. Чоловік Віки власноруч зробив сайт, запускав рекламу. Сторінку в інстаграмі просували таргетованою рекламою і гарним контентом, без блогерів.

О 5 ранку почули потужні вибухи

Антон моніторив новини і говорив усім, що почнеться війна. Тож напередодні 24 лютого родина про всяк випадок зібрала тривожну валізку. «Та я не вірила. На роботі залишилася частина документів, матеріали, обладнання. Ми ще й усі вільні гроші витратили на податки й зарплату, накупили матеріалів наперед, бо деякі постачальники попереджали про проблеми з поставками», — розповідає дівчина. 

Виробництво Lace Culture

О 5 ранку Філіни почули потужні вибухи. Дитину відправили автівкою з друзями до бабусі в село. Подружжя хотіло лишитися в Маріуполі та сховати хоча б обладнання, але в околицях міста працювала артилерія, квартира ходила ходором. Антон і Віка взяли кота й поїхали в село потягом. Мали з собою 300 грн у кишені. 

«Ми думали, що в Розівці нічого не буде, але не врахували тамтешніх складів з боєприпасами. Перша ракета прилетіла 1 березня, били по складах. 4 березня російська армія зайшла в село з артилерією», — пригадує Віка.

Родина ховалася в погребі старого будинку. Переймалися за дитину. Лізли думки: «Хоч би вбило всіх одразу, аби ніхто не вмирав тихо під завалами». Філіним щастило: вирви від бомб були навколо дому, одна на городі — завглибшки по плече дорослої людини. «Тоді ми зрозуміли, що вислів, мовляв, один знаряд не потрапляє в одну лунку двічі, неправдивий».

Село окупували 4 березня

Тоді родина вже не рахувала дні, не було електропостачання, зв’язку, їжі тощо. Усюди ходили окупанти. Будинки руйнувалися вщент. Село отримувало якусь гуманітарку, але не до всіх доходила черга: місцеві видавали спочатку своїм. Допомагали картоплею й крупами бабусі. Що цікаво, через вибухи кури перестали нестися, тому знайти яйця було важко. 

«Коли в доньки був день народження, моя подруга подарувала 15 яєць. А ще колишній селищний голова видобув вепра й роздав людям м’ясо. Нам дістався шматок жиру з кісткою, але ми так раділи».

Через відсутність зв’язку родина не знала, куди можна виїхати. Коли в одній точці села вдалося знайти зв’язок, зателефонували знайомим. «Ті сказали, що в бік Запоріжжя нам зась, бо чоловік татуйований. На одному з 17 блокпостів везіння могло підвести. Інша дорога — на Нікольське, це під Маріуполем. Там ми й сіли на гуманітарний автобус».

Життя в окупованій Розівці. Фото, яке збереглося у Віки після фільтрації

Дизайнер нижньої білизни без трусів

З собою Філіни мали валізу: трохи речей дитини й чоловіка, Віка взяла спортивний костюм і одні труси. «Вибачте за подробиці , але так смішно — дизайнер нижньої білизни без трусів». Були перелякані та готові до найстрашнішого. Куди везуть, не знали. 

Їхали обхідними дорогами. До біженців, пригадує Віка, було погане ставлення. Водій кричав і дорікав, що українці обрали «нацистську» владу. Віка припускала, що їх довезуть до Ростова, а там вдасться зв’язатися з родичами, які допоможуть перебратися до країн Європи. Натомість родина потрапила на кордон так званої ЛНР з росією, де проходила фільтрацію.

За словами дівчини, вона не така страшна, як та, що відбувається зараз у Маріуполі. Та чоловіка врятувало лише те, що була дитина. В Антона «ворони» на грудях. 

«Росіяни сказали, що чоловік — язичник. Наскільки я зрозуміла, для них усі азовці — це язичники. Добре, що нам бабуся написала молитви на листочках та поклала до кишень. Це допомогло. Також є тату Rammstein. Там зрозуміло — «нацик». Хотіли вирізати татуювання ножем. Назвали клоуном. У них щодо тату поняття як на зоні», — розповідає Віка.

По суті, фільтрація — це виявлення тих, хто не підтримує російський режим. Федеральна служба безпеки допитує чоловіків і жінок: когось забирають на 10 хвилин, когось на годину. Давлять на психіку. Треба видаляти всі номери, листування. Не дай Боже, знайдуть щось українською або побачать фото військової техніки. 

На прикордонному пункті були волонтери, годували, видавали сім-карти, показували, як росія-«спасітєль» гарно приймає біженців. Деякі люди реально в це вірили.

Хочемо виїхати в Європу

Родину довезли до Таганрога на залізничний вокзал. Там людей посадили на потяг до міста Пенза. Заманювали триразовим харчуванням, російським громадянством. На щастя, Філінів на поїзд не пустили. Їх забрала російська поліція, бо не було свідоцтва про народження дитини. Документ лишився в селі, згодом бабуся знайшла його в книжці з казками. Привезли у відділок, зняли відбитки пальців у дитини.

«Я трохи прийшла до тями і запитала в інстаграмі, що робити в такій ситуації. Написала пост, що потребую допомоги, грошей немає, хочемо виїхати в Європу. Одна знайома запросила переночувати до себе. Люди трошки покидали грошей. Вистачило, щоб доїхати до кордону в Петербурзі», — говорить дівчина. 

Згодом вона дізналася, що людей з потяга поселили в якийсь байрак, частина взагалі потрапила в місто Находка — аж на Японському морі. 

Два тижні родину не випускали з росії через відсутність свідоцтва. Документ намагалися передати дипломатичною поштою через Червоний Хрест. Зверталися до українських посольств у Литві й Латвії. Вони мають змогу допомогти лише після перетину кордону. Нарешті документ вдалося передати біженцями. 

Цей час Філіни жили у волонтера в Петербурзі. Волонтери дають гроші на їжу та допомагають українцям виїхати в Європу. 

Родина в нас сильна духом

5 травня Філіни виїхали в Естонію, а звідти тримають курс на Німеччину. Переймаються, чи вистачить місця для них — без грошей і житла. На перший час родина прямує в мале містечко, де немає школи і магазинів поблизу. 

«Думок мало — як вийде. Родина в нас сильна духом, ми відійшли трохи. Єдине — у доньки вбили рідного батька. Нагороджений посмертно орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Дізналися про це тиждень тому. Не знаю, як втрата позначиться на дитині», — говорить Віка. 

Щодо бренду — дівчина дуже хотіла б відновити роботу, коли трохи десь обживеться. Для початку велика сума не потрібна. Інша річ — реклама. 

Коли родина сідала на гуманітарний автобус, зустріла сусідів з верхнього поверху. Вони з дітьми сиділи в Маріуполі до останнього і виїхали, коли в дім влучила авіабомба. Будинок довго тримався цілим. Вікон зараз немає, але у квартирі Філінів пожежі ніби не було. Тільки от перший поверх: мародери винесли все, що могли.

А коли видали сім-карти в росії, Віка отримала від власниці фото будинку, де орендувала цех. У ньому знесло три верхні поверхи. Приміщення цеху огороджене мішками, там окопалися солдати. Гарна точка була, каже Віка. Станом на сьогодні будівля вигоріла.

Цех Lace Culture після повномасштабного російського вторгнення
Залишити коментар

Коментарі | 0

Пошук